Добігає кінця ювілейний рік славетної актриси. Легенда української сцени відзначила б 160 літ від дня народження. Яка сива давнина! Як давно вона жила і творила! Давно? Я народилася всього через шість років після її смерті. Мій дід, вступаючи на шлях театрального мистецтва, міг бачити її у розквіті сил на сцені театру товариства «Руська бесіда» у Львові. 160-та річниця — це всього два життя по 80 років. Проте скільки епох вмістив цей час! Російську імперію, дві світові війни, радянський тоталітаризм, українську незалежність... Важко уявити окрему особистість у конкретних обставинах цього виру. Саме тому у вступному слові до ювілейної вистави Львівського театру імені геніальної актриси я і говорила про Марію Костянтинівну Заньковецьку не як про генія сцени, а як про реальну, живу жінку, котра варила смачний борщ, плела гачком вишукані комірці, вишивала, любила, писала листи — жила повсякденним життям...

Жінка за часів молодості Заньковецької була власністю чоловіків. Батько не пускав Маню на сцену, попри визнання її непересічного юного таланту авторитетними вчителями (викладачами пансіонів — гімназій для дівчат не було, навіщо їм здобувати освіту). Та й негоже шляхтянці бути акторкою (от і сховалася згодом Марія за псевдонімом на честь рідного села Заньки). Її рано видали заміж, начебто вдало, за артилерійського офіцера. Самостійно кудись виїхати (без письмового дозволу чоловіка) жінка тоді не могла. Заньковецькій довелося багато принижуватись перед чоловіком, щоб відпускав її до театру Кропивницького, коли природний дар таки покликав її на сцену. Врешті-решт, дійшло і до розлучення... Річ рідкісна та принизлива для ХІХ століття. Вину було покладено на дружину з накладенням церковної покути і заборони вступати в новий шлюб. А ми запитуємо, чому в Марії Заньковецької не було дітей. Знімаємо медичні проблеми, не порпаємося в інтимних питаннях. Та якби Марія Костянтинівна народила від коханого Миколи Садовського, її діти за тодішніми законами були б бастардами, позбавленими будь-яких прав, приреченими на існування на дні суспільства. От і опікувалася Заньковецька все життя сторонніми дітьми — племінницями, сином того ж Садовського, дітьми друзів...

Вона знала шалене кохання — світле, натхненне, гірке, тяжке, складне... Не будемо копирсатися й у цьому. Головне — воно було, високе, всеосяжне, не кожному випадає таке пізнати. Воно й осявало творчий шлях мисткині...

Починаючи з Наталки, родом із Полтави. А ще були Одарки, Оксани, Ази, Софії... Та не було Антігони, Дездемони, леді Макбет, Луїзи Міллер, Ніни Зарєчної (є думка, що цей образ Антон Чехов створив заради неї особисто). Чому? Була байдужою до цих романтичних героїнь? А про заборону тодішньому українському театру ставити переклади світової класики забули? Щоправда, кликали Заньковецьку разом із Садовським та Кропивницьким до столичної імператорської сцени з її високими винагородами, бенефісами, відпустками, пенсіями, пошаною. А вони залишилися собі служити рідному національному театрові, мандрівному, приниженому владою, бідному, обмеженому цензурою, загнаному в мелодраму і комедію, сільський побут та любовні трикутники. Так «Хохли й хохлушки» (як доброзичливо називали трупу Марка Кропивницького на гастролях у Петербурзі захоплені рецензенти) збудували на цьому буденному підґрунті високе мистецтво, засіб національного самоствердження не Малоросії, а України...

Львівський національний театр ім. М. Заньковецької, за оцінкою доктора мистецтвознавства Ганни Веселовської, котра теж брала участь у ювілейній виставі, є хранителем кращих традицій корифеїв, тієї атмосфери національного театру, що є базовим чинником сценічного мистецтва України. Програма ювілейної вистави складалася з уривків тих вистав, які мали місце в репертуарі львівського театру, а в ролях цих п’єс колись сяяла, немов зоря, Заньковецька: «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Не судилось», «Сватання на Гончарівці», «Невольник» та інші. Талановиті молоді актриси грали ті самі ролі, гарно грали, поруч із майстрами театру і студентами акторського відділу Львівського університету. А з великого портрета вгорі Заньковецька з поблажливою м’якою посмішкою Джоконди споглядає за своїми творчими правнуками...

Зала була переповнена глядачами, хоч того вечора у Львові був також футбольний матч. Особливо уважною тишею були сприйняті процитовані мною рядки з листа Марії Костянтинівни до внучатої племінниці Ірини Волик. Написані вісімдесят років тому, незадовго до смерті, російською мовою, слова Заньковецької звучать заповітом і моральною настановою для нас, сучасників: «Родная моя Ируся. Твоя баба ветхая, долго жила, много пережила, и это переживание дает мне право сказать тебе следующее: старайся, чтобы твоя совесть была чиста, как капля ключевой воды, а душа твоя пусть отличается прямотой и искренностью. Будь снисходительна, прощай многое, избегай дерзости, чтобы не зазнаться. Трудись, не делай уступок лени, страсти и желаниям. Остерегайся всего того, что носит в себе зародыш зла. Помни, что жизнь светит недолго, она горит и угасает, а свет души — это звезда, сияющая вечно»!

Валентина ЗАБОЛОТНА, театрознавець
«День»,
9 грудня 2014 року

      Вистава пройшла 583 рази, тоді як прочитавши п’єсу Івана Рябокляча ніхто не вірив у її успіх. П’єса була хронологічною оповіддю життя актриси, складалася з кусків, в які ще треба було вдихнути життя. І в Олекси Ріпка це вийшло, хоча, як згадує Федір Стригун, зі значними труднощами. Від часу першого призначення двічі змінився склад виконавців, актори не вірили у виставу. Але повірив у неї режисер, і показав публіці українських інтелігентів, які вже сто років тому нічим не поступалися бомонду інших країн – знали мови, вишукано вдягалися, були визнаними авторитетами, об’єктом загального захоплення. Ніякі скорочення вистави не змогли вбити цю ідею.
      Світлана Веселка про показану 24 березня 1972 року «Марію Заньковецьку» у газеті «Львівська правда»: «Марією Заньковецькою» традиційно відкривали сезон. Цією виставою театр ніби набирав дихання для нової дороги. Будуть нові прем’єри, успіхи та невдачі, але незмінно залишиться  «Марія Заньковецька». Дивовижна доля п’єси Івана Рябокляча в цьому театрі! Спектакль такий, що про недоліки драматургії й говорити немає бажання. Із задаволенням, високою творчою гордістю грають «заньківчани» великих діячів українського театру» («Размышления у афиши», «Львовская правда», 1975).
      Юрій Брилинський згадує період роботи над виставою: «Добре що у нас актори такі і Ріпко... По ходу виправляти почали, скорочувати, дописувати, і т.д. І воно набуло якоїсь стрункості. Вона була фрагментарна, але там була ця тема, яка дуже боліла всім. Я був на здачі вистави. Повний зал! Оплески за кожним словом, оплески за кожною реплікою...»
        Світлана Веселка також говорить про участь акторів у процесі створення вистави: «Іван Рябокляч написав цю п’єсу на замовлення театру. Життя великої актриси простежено у хронологічному порядку, відтворено основні віхи її біографії. Але відтворено оповідально, опосередковано. Творці вистави драматургічні огріхи бачили, з автором багато працювали. (Так, Надія Петрівна Доценко фактично сама виписала роль тітки Хлистова Горпини Захарівни – одну з найяскравіших у виставі.) У процесі репетиції кожний учасник ніби відчував живий дотик історії» («Принадність театральної легенд», «Театральна бесіда», 2000)
     Валентина Заболотна успіх вистави вбачає у прояві національної свідомості: «Театр імені Марії Заньковецької має національну ідею у свому генетичному коді. Вона була закладена фундаторами театру. (...). Творчі спадкоємці та учні Заньковецької та Саксаганського – Борис Романицький, Василь Яременко, Надія Доценко, Варвара Любарт, мабуть, тому і прожили таке довге життя, що були покликані долею зміцнювати, розвивати і передавати наступним поколінням цю генетичну національну ідею. І це їм вдалося, про що свідчить сьогодення театру імені Марії Заньковецької. (...). Протягом багатьох десятиріч радянської історії заньківчани не мали змоги висловитись так відверто і прямо, як в «У. Б. Н.». Часто тоді вони тримали дулю в кишені, творячи вистави «Сестри Річинські» (1968), «Марія Заньковецька» (1972), «В степах України» (1972), «Річард ІІІ» (1974)» («Національна ідея у творчості заньківчан», «Просценіум», 2003).
Цензура пильно наглядала за цією виставою і до, і після прем’єри, цензорами було вилучено чимало тексту. А вистава все ж залишалася «дулею у кишені» й, певно, більшою ніж всі вистави театру аж до часу постановки у 2001 році «У. Б. Н.» («Український буржуазний націоналіст») Галини Тельнюк.
      Юрій Брилинський: «І коли вже здавалося – все, що могли, позабирали, все одно сама ситуація – доля українського театру, який з величезним успіхом виступає в Петербурзі, цар присилає Марії коромисло золоте, з золотими відерцями – Заньковецька відмовляється, каже фразу: «60 тисяч, щоб я забула 30 мільйонів». Тобто, вистава була дуже патріотичного звучання, тому вона користувалась таким великим успіхом. А сама постановка не була якоюсь... – епізоди, фрагменти. Але там читалася доля українського театру в царській Росії…»
        Роль Миколи Садовського зіграв Федір Стригун, він не мав дублера на ролі, тому виконав її більш як п’ятсот разів. Також були задіяні у виставі Василь Яременко у ролі генерала Єсиповича, Богдан Козак у ролі чоловіка актриси, Олександр Гринько грав московського критика Стасова.
      Олексі Ріпку вдалося явити цей світ, розповісти про його красу, зберегти пам’ять про нього. Цю виставу любили. Вона давала змогу подивитися на живих корифеїв, відчути їхню присутність – без містики театральне дійство є лише конструкціями. До того ж, у 1972 році театр імені Марії Заньковецької був, і є зараз, найближчим спадкоємцем пам’яті, духу театру корифеїв. Його було засновано у 1917-му, у Троїцькому народному домі, де стільки років «жила» трупа Миколи Садовського, Панас Саксаганський був безпосереднім учасником, одним із ініціаторів його створення, а найважливіше – Борис Романицький пам’ятає Марію Заньковецьку як свою партнерку у виставі «Не судилось» М. Старицького. Саме він був консультантом вистави «Марія Заньковецька», зіграв у ній роль її батька. Певно, така вистава могла народитися лише у середовищі цього театру.
 

Тетяна Батицька

 
      Ще більше вражень очевидців:

      Лариса Кадирова: «Хочу розповісти про те, як допомагав мені Борис Васильович в роботі над образом Марії Заньковецької. Наша робота з Борисом Васильовичем була яскравим прикладом зв’язку поколінь. Улюблений учень та партнер Марії Костянтинівни, він багато розповів мені про цю велику актрису. Не просто розповідав, а давав дуже точні, конкретні поради. Він вчив мене навіть зовнішньо триматися так, як Марія Заньковецька, ходити, як ходила вона. Говорив, що сила враження, справленого Марією Костянтинівною, головним чином завдячувала тому, що актриса завжди внутрішньо була надзвичайно активною, вся в дії, в русі – ніякого споглядання. (Ці поради знадобилися мені не лише в роботі на «Марією Заньковецькою», я завжди згадую їх, починаючи працювати над новою роллю.)
      Я вважаю, що якщо в нашому театрі хороша творча робоча атмосфера і якщо в повному взаєморозумінні працюють чотири творчих покоління, це в більшій мірі є заслугою Бориса Васильвича Романицького, традиція колектива бере початок саме з нього, нашого першого художнього керівника.» «Слово об учителе / Лариса Кадирова»,  «Львовская правда», 1976.)

      Софія Пропопович: «Вистава стала своєрідною творчою візиткою «заньківчан» на багато творчих років. Здавалося, з примітивної біографічної п’єси неможливо зробити цікаву виставу. Виявилось, можна! У сценографії Мирона Кипріяна оживала атмосфера тих часів. Все було лаконічно просто, на віньєтці висвічувалась дата і місто, скромні предмети інтер’єру відтворювали те чи інше приміщення, час і середовище. Здається, що й досі звучить голос Марії Адасовської –  Лариси Кадирової: «Треба маму спитати, треба тата спитати!» Це був початок Долі. Вистава стала справді доленосною і для театру, і для виконавиці головної ролі Марії Заньковецької – Лариси Кадирової, і для глядачів, які з цією виставою ще більше полюбили свій театр. Цю виставу можна було дивитись безліч разів, переживаючи з Марією Заньковецькою її долю. Ось вона через роки зустрічається зі своїм батьком – Борисом Романицьким, ось на колінах перед нею стає критик Стасов – Олександр Гринько, ось зігріває її ніженьки у своїй шапці Садовський – Федір Стригун, чи говорить про плани театру Марко Кропивницький – Володимир Максименко, і завжди поруч улюблена тітка – Надія Доценко. Справді віриш, що перед тобою живі актори театру корифеїв. Історія українського театру оживала перед глядачами з усіма своїми проблемами і радощами, болями і надіями» («Режисерська хронологія Олексія Ріпка», «Театральна бесіда», 2007).
 
      Горішний Д. (вчитель української мови і літератури середньої школи №1): «Проста композиційно і глибинна з літературно-художньої точки зору драма Івана Рябокляча переносить глядача в глухомань дореволюційної Росії, де вершителями людської долі були тупі, жорстокі і знавеснілі народними масами голубі жандармські мундири на чолі з государем імператором. І ось у тій пітьмі спалахує яскравий промінь – в сім’ї Адасовських народжується, росте і закохується в театр мила і обдарована Манечка – майбутня Марія Заньковецька. Ні батьківські дорікання, ні заборона чоловіка – підполковника Хлистова, ні час та поневіряння не збавили юну Адасовську мрії стати артисткою. І ось вона у Марка Лукича Кропивницького. Завітна мрія здійснюється – театр для Адасовської стає кумиром, метою всього життя. Вона заручається батьком українського класичного театру М. Л. Кропивницьким назавжди з великим мистецтвом і стає прославленою Марією Заньковецькою.
      Перед глядачем з хронологічною точністю і послідовністю пробігають етапи шляху творчого зростання великої акторки, а разом з нею її самобутньої, високомистецької театральної трупи. Заньки, Бендери, Свеаборг, Полтава, Київ, Херсон, Петербург – ось та терниста й осяйна, славна траса мужності  українських народних митців.» («Марі Заньковецька» на Червоноградській сцені», «Шахтар Червонограда», 1975.)
     
      Тарновський Микола: «Заньківчани не спокусилися видимою легкістю. Вони провели цю драму як документ певної епохи. І показали глядачеві духовну красу борців за свободу й щасливе майбутнє трудового люду України в пору найчорнішої реакції царизму, який перетворив російську імперію на тюрму народів. Обравши такий ключ, режисер-постановник О. Ріпко і виконавці головних ролей спромоглися донести до глядача правдиву картину тогочасної дійсності. Між тим, сказати лише це на адресу заньківчан означало б не сказати головного. Вони зробили глядачів активними співучасниками спектаклю, мусили хвилюватися, радіти, сумувати, думати, витирати сльози – тобто, домоглися вищого сценічного ефекту.
Боротьба Марії Заньковецької (Л. Кадирова) за право служити своєму народові вірою і правдою, її зіткнення з тупими і пиндючними представниками верхівки тодішнього суспільства – це настільки емоціїно та вірогідно, що доводиться лише дивуватися умінню актриси передавати настрій історичної доби в конкретній ситуації. Тут на повну силу проявлявся акторський талант Б. Романицького, що бездоганно веде роль старосвітського поміщика Адасовського – батька Марії Заньковецької.» «Мовою серця : Гастролі театру імені Марії Заньковецької», «Вінницька правда»,1972.)

      Настінний календар "Марія Заньковецька" на 2015 рік - один з перших наших заходів щодо відзначення 160-річчя з дня народження Великої Актриси.

      Календар підготовлено у співпраці з видавництвом "LEOPOL' та Фотостудією Баранських. Чудовий подарунок для шанувальників театрального мистецтва. Відмінна згадка про місто для ваших гостей. Придбати його можна у фойє театру перед проведенням вистав.

        Також він у продажі:

       "Фотостудія Баранських" (м. Львів, вул. Кн.Романа, 12/14, тел.: (032) 276-98-40 
                                             м. Львів, вул. Зелена, 2, тел.: (032) 244-40-17
        Магазин "Ноти" (м. Львів, пр. Шевченка,16, тел.: (032) 261 19 64.
     Магазин "Наш формат" (м. Львів, вул. Братів Рогатинців, 24. Lviv, Brativ Rohatynciv str. Тел. +380971788489. На карті (On map): http://g.co/maps/kjj6n.
        Книгарня НТШ (м. Львів, просп. Шевченка, 8,  тел.:(032) 235-87-39

     
      Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська, народилася 23 липня (4 серпня) 1854 року в селі Заньки Ніжинського повіту, Чернігівської губернії  – † 4 жовтня 1934 року в Києві) – українська актриса і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця XIX і початку XX століть. Народна артистика УРСР (1922 рік). 
 

   Народилася п'ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової. Предки Марії походили з козацької старшини 17—18 століть. Дід – Костянтин Григорович Адасовський – був героєм з Наполеоном, поручиком Бутирського піхотного полку, а батько, Костянтин Костянтинович Адасовський — суддею.

       З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. На той час програма цього закладу відзначалася досить серйозним рівнем викладання широкого спектра дисциплін. Дівчинка з великим задоволенням поринула у світ знань, але більше за все любила імпровізувати зі своїми подругами на уроках танців, занять пантомімою. Дівчатка самі собі ставили невеличкі п’єси, різні етюди і з великим задоволенням їх виконували.

       Сім’я Адасовських відзначалася гостинністю. У них завжди збиралося багато молоді, приїжджали студенти — товариші братів по навчанню. Батько Марії Костянтин Костянтинович мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей сімейні концерти. На великі храмові свята батько запрошував до себе студентів з Ніжина. Збірним хором вони розучували концертні номери, особливу увагу приділяли творам духовної музики. Справжнім потрясінням для селян ставали ті виступи, коли хор під орудою К.Адасовського розпочинав спів на церковному криласі. Краса і гармонія голосів, поєднуючись з урочистістю літургії, викликала сльози замилування і благоговіння. Коли дівчинці виповнилося шістнадцять років, постало питання про подальше серйозне навчання.

      Марія прагнула вступити до консерваторії, аби професійно вчитися співу. Але батьки й слухати не хотіли про майбутню кар’єру дочки як співачки. Звісно, вони не могли не помічати артистичних здібностей своєї доньки, не могли не бачити, що їй уже замало церковного співу та аматорських вистав. 
 

        Відомо, що талант майбутньої актриси проявився ще з ранніх літ. Вона з особливим задоволенням брала участь в усяких забавах, витівках, інколи навіть ризикуючи потрапити під невдоволення батьків, яких вона дуже любила і намагалася їх ніколи не сердити, не завдавати їм жалю. Але прагнення емоційно відкривати нові грані своєї натури спонукало дівчинку на все нові й нові творчі експерименти, художні імпровізації, найрізноманітніші вигадки. Марія Старицька у своїх спогадах про Заньковецьку згадувала: «Батько Марії Костянтинівни був суддею і у своїх справах часто приїздила до нього літня поміщиця, яка затіяла нескінченний позов зі своїми дітьми. Це був справді гоголівський тип, щось подібне до Коробочки. «Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють», — повторювала вона безупинно, перериваючи свої мову схлипуваннями, охами і слізьми.
       Весела, дотепна Марія Костянтинівна задумала підманути свого батька. Вона зладнала собі допотопний костюм, що нагадував костюм Коробочки. Насурмила брови, напудрила волосся, нап’яла на голову капелюшок, завісила обличчя вуаллю і з’явилася перед батьком. «Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють», — почули батьки із сусідньої кімнати знайомий голос усім набридлої поміщиці. Потім полилися охи і нарікання на дітей. Молода дівчина так скопіювала стару, що навіть батько спочатку не пізнав її і, зворушений її зойками, зауважив: «Так, я бачу, що діти завдають вам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час». І тільки коли Маня весело розреготалася, усі зрозуміли, що то за «поміщиця». Це прагнення до постійного виявлення свого «я», пошук справжніх дебютів самоствердження не полишали Марію ніколи.

        Яскравим підтвердженням тому став відомий епізод з життя молодого подружжя Хлистових. (В 1871 чи 1872 у сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери.) Одружившись з Марією Костянтинівною, Хлистов, який раніше в усьому підтримував поривання юної красуні до освіти, до сцени, тепер безапеляційно заявляв, що призначення жінки — бути доброю дружиною, матір’ю. Глибоким розчаруванням стали наповнюватися вже перші місяці їхнього спільного життя. Єдиною розрадою і втіхою був аматорський гурток фортеці Бендери. Тут Марія вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Карповича Тобілевича, який згодом став одним з найвидатніших українських акторів, виступаючи під псевдонімом Садовський. Зустріч ця, як виявилося, мала фатальний характер для обох людей.

      Після одного особливо вдалого спектаклю Марія Костянтинівна запросила акторів-аматорів до себе на чай. Господиня почувалася в той вечір особливо піднесено: жартувала, читала вірші, співала. Звісно, всі були в захваті від такого іскрометного таланту молодої жінки. Тобілевич переконував її, що вона чинить злочин, не пробуючи вступити на навчання до консерваторії, запевняв, що її справжнє покликання — сцена. А та, спохмурнівши, відповідала, що її призначення — домашнє господарство. Тут і нагодився Хлистов. Гості пробували його вмовити відпустити дружину на серйозну науку. Той мусив погоджуватися, аби не видатися ретроградом і не псувати стосунки з такою кількістю людей. Але він зробив одне, як йому видавалося, надзвичайно хитромудре застереження. Він сказав, що піде на це з однією умовою: його дружина виступатиме не на російській, а на українській сцені, якщо така колись створиться.

      Мотивування своєму рішенню він знаходив у надзвичайно сильному українському акценті Марії Костянтинівни. Звісно, це було ширмою для справжніх розрахунків чоловіка. Він чудово розумів, що українська сцена завжди перебуватиме під забороною, і його дружина ніколи нікуди від нього не дінеться. Присутні ж зустріли таке побажання господаря дому весело й захоплено. Вони вимагали у нього розписку про своє рішення — законну, з печаткою. Хтось знайшов папір, сургуч, принесли чорнило, перо, і Хлистов, оточений збудженою публікою, змушений був виконувати свою обіцянку. Тобілевич урочисто згорнув папір, де писалося, що він, Хлистов, не заперечуватиме виступати на українській сцені своїй дружині, якщо дозволено буде самі вистави. Була якась особлива символіка у цьому епізоді, вона виразно пронизувала сутність як особистого життя Марії Костянтинівни, так і долю українського театру загалом. 

      У 1876 році Марія вийшла на сцену ніжинського театру, й до кінця життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина.
      Початком її професійної театральної кар’єри вважається 1882 рік. Тоді у міському театрі Єлизаветграда (нині Кіровоград) під орудою Марка Кропивницького актриса вперше зіграла роль Наталки ("Наталка-Полтавка") Івана Котляревського. Псевдонім Заньковецька був взятий на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки.

       За ці роки актриса пройшла шлях від маловідомої аматорки-початківця Марії Адасовської – до першої народна артистка України, зірки світової сцени Марії Заньковецької. Була участь у різних театральних проектах того часу, було зіграно чимало ролей в українських п’єсах. Згадаємо найяскравіше.
       Працювала в театральних колективах під керівництвом М. Кропивницького (1882—83, 1885—88, 1899—1900), М. Старицького (1883 —85), П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (1900—03), в трупах Ф. Волика (1903—04), О. Суслова (1903), у Руському народному театрі у Львові (1905—06), у театрі М. Садовського в Києві (1907—09). У складі українських труп гастролювала в Єлизаветграді, Полтаві, Києві, Чернігові, Харкові, Ростові-на-Дону, Житомирі, Одесі, Санкт-Петербурзі, Москві.
      Її творчість справила великий вплив на розвиток української драматургії і створення національної театру. Разом із М. Садовським 1907 організувала перший стаціонарний театр у Києві, керувала (1909—15) аматорськими гуртками в містах Ніжин та Кролевець, входила до складу Товариства українських акторів під орудою І.Мар’яненка (1915—17), упродовж 1918—22 у Києві працювала в Державному народному театрі, керованому П. Саксаганським. Знімалася в кінофільмах («Наталка Полтавка», «Остап Бандура», «Наймичка»). Востаннє вийшла на сцену 15 грудня 1922.
     Найкращими її ролями були: Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Галя, Ярина («Назар Стодоля», «Невольник» Т. Шевченка), Олена, Оксана, Зінька («Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї» М. Кропивницького), Харитина, Софія («Наймичка», «Безталанна» І. Карпенка-Карого), Катря («Не судилося» М. Старицького), Наталя («Лимерівна» панаса Мирного), а з комедійного репертуару — Цвіркунка («Чорноморці» М.Старицького) та інші.
      У 1922 році Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності Марії Костянтинівни Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки.

      Померла 4 жовтня 1234 року. Похована в Києві на Байкововому кладовищі.

     Марія Заньковецька була окрасою національної сцени, зіркою на театральному простора на зламі ХІХ-ХХ століть. Вона увійшла в історія театру як видатна трагедійна українська актриса, що у створених сценічних образах уособлювала символ української жінки.
      Марія Заньковецька - людина високого інтелекту і культури, натура невичерпного темпераменту і життєвого оптимізму, вийняткової пам'яті, спостережливості, працездатності. Жінка незвичної краси і чарівності. 
      Видатна актриса прожила сповнене страждань і випробувань життя. Однак у створених нею сценічних образах, яку б трагедію вона не грала, - завжди відчувалося оптимістичне начало, адже Заньковецька побудувала свою особисту і творчу долю на любові - до театру, до своїх героїнь, до Миколи Садовського, до України.

      Міф Заньковецької, світ Заньковецької, її феномен. Про це стільки сказано, що навіть із набором нових мудрувань видаватимешся школярем, який розмірковує на тему загальновідомих істин. 
      Найголовніше про свою артистичну таємницю вона сказала сама у 1912 р. в інтерв'ю (цей жанр ненавиділа) петербурзьким "Биржовым ведомостям". 
      Театр тоді купався у хвилях модних сценічних новацій, течій і напрямів. А вона стояла як хвилеріз — горда, вперта й зосереджена. Вона не зрадила свою театральну віру і ту течію, яка стихійною хвилею одного разу підняла її над головами сучасників і всім світом. "Я сознательно иду с закрытыми глазами мимо бестолочи современных модернистских исканий, я не в силах играть то, чего не постигло мое сердце. У модернистов нет сердца. Здесь, может быть, и лежит разгадка того успеха, который сопровождал меня за весь мой сценический путь — евангелие актерства исчерпывается для меня одним словом: "нутро"! И я не могу не смеяться над теми "жрецами искусства", которые в угоду моде, по рецепту Ростана, должны нацеплять на себя перья и кричать: "Ку-ка-ре-ку!" 
      Боги мої, сто років тому вона сказала те, що хотілося б інколи повторювати й тепер. Якби сьогодні у цьому світі, у цьому місті, з'явилася актриса схожого "нутра" і такого ж сценічного обдарування, десятки карет "Медікому" були б терміново викликані до під'їзду театру Франка (наприклад)! І глядачі ридаючи впадали б в екстаз. Вони б самі собі не вірили, що акторське мистецтво здатне впливати саме так: гіпнотично, магнетично, як діють медіуми, шамани, гіпнотизери. 
      Але так було, коли на сцену виходила вона. Є десятки свідчень. Медики і психологи водили на її спектаклі учнів, щоб ті бачили на її сценічному прикладі діапазон можливо-неможливих психічних станів людини. Вона сама, починаючи з 1883-го, коли готувала роль Олени у спектаклі "Глитай, або ж Павук", ходила у психлікарні, підглядаючи "за божевіллям" пацієнтів.
Невисокого зросту — 150 см. Величезні очі. Ніби низький, але ніби високий голос (велика амплітуда). Обличчя — не скажеш, що красуня, проте є щось таке... Ніби й бачив цей профіль і анфас чи то на скіфських вазах, чи то... на іконах? 
      Таки є в цьому лику щось біблейське, божественне. Придивіться. Від самого цього образу, самого її жесту або інтонації в голосі глядачі переживали катарсис, інколи навіть непритомніли. І потому (як це було в Москві) щовечора підходили до віконечок кас із запитанням: "А сьогодні у спектаклі Заньковецька буде плакати?" Якщо касир відповідав: "Буде!", у залі не залишалося вільного місця. 
      Її постійно намагалися наслідувати актриси-сучасниці. Одна з таких — відома свого часу Боярська. Імітувала сценічні манери Заньковецької, повторювала її мізансцени, намагалася так само "голосити". І нічого не виходило. Геній був один, точніше — одна. 
      Виплакавши на сцені десятки чужих доль, вона й у своїй долі могла нашкрябати щось таке, драматично-хворобливе, що підживлювало її ролі, надаючи їм об'єму достовірності, життєвої правди. Саму її часто супроводжували стреси, викликані і поневіряннями у зв'язку з процесом розлучення, і іншими обставинами. І тіло її постійно тряслося на десятках підвод разом із п'ятьма скринями, напханими сценічними сукнями, — така хронічна "тряска" остаточно зруйнувала її здоров'я, ушкодивши деякі життєво важливі внутрішні органи... 
      Але жорстока правда театру і в тому, що особистий біль — моральний і фізичний — завжди на користь акторській скарбничці. Усе вона кинула в горнило акторської професії. 
      В Одесі у 1893-му вона грала одночасно з великою Сарою Бернар. Місцеві рецензенти злостиво потирали долоньки: у француженки — напівпорожній зал, в українки — аншлаг.
      До неї півстоліття притягувало магнітом. Ще з тієї першої сцени в Бендерах з поліном. Чи з її дитячих сценічних вправ, коли з подругою написала драму "Шалабан і Шалабанша", яка висміювала вчителів, і сама зіграла чоловіка, залишившись не впізнаною навіть домашніми. 
      "Феномен" її і в тому, що нарівні з драматургами (Кропивницьким, Старицьким, іншими) вона була повноправним автором (!) художніх образів. Це в неї з дитинства, з перших драматичних вправ, — творити. І так — до останнього виходу. 
      Кінець XIX ст. запалює на театральному небі міріади зірок — великих дів. Чого варта тільки Сара — геній самореклами, жесту й інтонації. Але тоді ж — Елеонора Дузе. І з нею постійно порівнюють "нашу", оскільки об'єднує їх одне, "нутрове" заглиблення в сценічний образ, а ще — помірна безмірність почуттів, нервовість, надемоційність. А поруч, на імператорській сцені, зірки російські — велика страждальниця-натуралістка Пелагія Стрепетова. Розважлива діва-майстерниця Марія Савіна. А в першопрестольній статусний символ Малого театру — видатна Марія Єрмолова. 
      Отож, озираючи артистичні коштовності кінця XIX ст., один із найсуворіших сценічних спостерігачів того часу відводить Заньковецькій чи не перше місце... 
      Для мене цей фокус незбагненний навіть тепер, коли вже стільки прочитано-заковтнуто у зв'язку з нашою актрисою... 
Олексій Суворін, надзвичайно впливовий російський видавець, талановитий критик, а до всього — відвертий антисеміт і українофоб (українську мову сприймав виключно як комічну говірку)... Отож ця складна особа впадає в блаженну екзальтацію на гастролях трупи М.Кропивницького в Петербурзі в 1886–1887-му, бачачи на сцені раніше не відому йому малоросійську артистку.
      Спочатку він дивиться "Назара Стодолю": вона грає Галю. Критик тут-таки вибухає панегіриком, та в таких тонах, ніби на сцену спустилася сама Діва Марія. 

      Оговтавшись від "наслання", вже наступного дня Суворін побоюється, що світський театральний Санкт-Петербург висміє його за дитячу захопленість "хохляцькою артисткою". І знову йде в театр. Трупа Кропивницького грала на Мойці в залі Кононова (після успіху "малоросів" запрошують виступати в зал Демут для імператорського двору, а на спектаклі присутній сам імператор Олександр III). Одне слово, Суворін дивиться на Мойці "Наймичку", п'єсу Карпенка-Карого. І знову вибухає — ще більш захопленим відгуком. Оспівує геній Заньковецької, ставить її вище за всіх актрис-сучасниць, між іншим вплітаючи в рецензію і свої антисемітські рефлексії (оскільки п'єса про "жида"-визискувача). "Талант, талант, большой талант! Так изобразить ужас на лице, с таким отчаянием съежиться, что несчастную вдруг стало жалко — только большой талант может.       А эта трогающая задушевность в жалобах на судьбу? Да, это действительно страдалица, бедная, жалкая, наивная раба во всемогущих жидовских руках, раба, которой и в голову не может придти вырваться на волю: она "непомнящая", она — обреченная на рабство… И ни одного фальшивого звука, ни одного жеста, противоречивших бы цельно намеченному типу. Вот где истинный талант, вот где настоящее актерское творчество… Я сравнил бы ее с Сарой Бернар, но та актриса никогда меня не трогала, тогда как у г-жи Заньковецкой очень много чувства и нервности в игре…"
      Він же, прагматик Суворін, сто разів пропонує Заньковецькій перше місце на імператорській російській сцені. Її відповідь, як і листи з минулого, теж годилося б нагадати. Біля гримерки актриси натовп: шанувальники, критики. Суворін публічно звертається до "найлюбимішої, скромної й найталановитішої актриси" з проханням залишити сцену малоросійську, щоб ощасливити велику російську. І тут у неї в очах зблискує сльоза (щира чи зіграна?). Актриса відповідає: "Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну і її театр, щоб прийняти вашу пропозицію". 
      Уже на початку ХХ ст. молодий реформатор Всеволод Мейєрхольд запропонує їй прекрасний російський репертуар у Херсоні — ніби недалеко. Його лист, датований 1902-м: "Милостивая Государыня! Прошу вас немедленно по получении этого письма сообщить мне, свободны ли вы еще на будущий зимний сезон, желаете ли служить у нас в Херсоне и каковы Ваши крайние условия. Предназначение последних имейте в виду, что бюджет у нас очень скромный…" Вона знову категорично відмовляється. Не через бюджет, а через відданість українському репертуару. При цьому її завжди пов'язують добрі стосунки з Чеховим, Толстим. 
      Генії тієї епохи знали ціну українському сценічному генію. 
      Чехов, який перебував у наших краях, ділиться з товаришем-критиком враженнями: "Проезжаю Харьков. Смотрю — афиша: "Спектакли малорусской труппы". "Цыганка Аза". И что вы думаете? Вернулся в вагон, забрал свой чемоданчик, отправился в гостиницу, а вечером пошел смотреть Заньковецкую. Это не артистка, а волшебница какая-то. Она смотрит на меня волшебными цыганскими глазами. Просто-таки волшебство в ней есть, это же не глаза, а озера бездонные". 
      25-річчю її творчої діяльності присвячує захоплене есе Симон Петлюра. Політик, патріот, гравець, талановитий театральний критик. Мабуть, одним з перших він намагається визначити її місце в українській культурі межі XIX—ХХ ст. І відводить місце дуже важливе. За масштабами природного обдарування і її впливу на становлення нації критик Петлюра ставить актрису поруч із Тарасом Шевченком. "Ми провели б певну аналогію між Заньковецькою і таким національним генієм поетом, як Шевченко. Як цей останній був, є і на довгі часи залишиться поетичним виразником нашого національного страждання, співцем історичних мук нашого народу, то таким самим геніяльним виразником національного горя нашого і в минулому, і в сьогочасному є Заньковецька на сцені. Вона артистичний символ цього горя, сценічне втілення тих мук, які доводиться зазнавати українській нації в образі жінки. Її скарги на мачуху-долю, її мольба і прокляття, її сльози і, часами, розпач страшенний і, нарешті, надія на щастя, на те, що із сліз повиростають квітки запашні, вільногармонійного життя нашої нації, то все нагадує наші національні муки і наші надії… Заньковецьку обібрала сама доля української нації для високої місії…". 
      Оцінка надзвичайно висока, не тільки художня, а й політична, суспільна, світоглядна. 
      У підступах до "феномену Заньковецької", у роздумах про нього (критик постійно називає її "занадто свідома діячка української сцени") Петлюра ніби хоче сказати, але недоговорює щось важливе про неї. Про її справжню ГОЛОВНУ РОЛЬ. 
Отож, договорю. 
      По суті, саме Заньковецька на початку 80-х XIX ст. надала броунівському сценічному руху в Україні — його аматорським спробам самоідентифікації, його різним п'єсам та виконавцям, його репертуарно-побутовій спрямованості — ваги і статусу іншого, всіма шуканого. Професіонального, художнього, по-справжньому творчого. 
      Часто слабкі мелодраматичні п'єси завдяки її артистичному генієві піднімалися до вершин трагедійних. Часто однотипні жіночі образи, які вона сама скорбно називала "закльовані голубки", актриса індивідуалізувала, оживляла силою своєї гіпнотичної сценічної майстерності. Незважаючи на схожість п'єс, у неї не було однотипних образів. 
      Самі ці п'єси, які народжувалися в муках, заборонах і напівзаборонах, вона особисто пробивала у високих інстанціях. Завдяки своєму братові (близькому до двору) випрошувала право на постановки. І багато що вдавалося. Очевидно, вагомий репертуар "театру корифеїв" і вцілів (тобто його не спалили й не спопелили імперські цензори) завдяки її подвижництву, місіонерству. 
      Заньковецька, як Діва Марія (сприйміть це не як екзальтацію, а як літературність), у муках і стражданнях — так — народжувала справжній український театр. Народжувала його від святого духа, свого генія. Для церкви вона була грішницею, для театру, для багатьох — святою. Може, тому такі різні прагматичні тверезі чоловіки, на кшталт русофіла Суворіна й українського патріота Петлюри, перебували в оп'янінні її талантом, ставали мало не релігійними фанатиками, тільки бачачи її на підмостках. 

      Мудрий І. Карпенко-Карий, опинившись наприкінці 80-х у засланні в Новочеркаську, відразу відчув і усвідомив те, про що кажу. Про її місію — як "родильниці", як матері нового українського театру. Тобілевич пише брату Миколі 8 січня 1887 р.: "Сейчас прочитал у Суворина отзыв: "Заньковецкая в "Наймычке"… Целую миллион раз руки Маруси. Она одна силою своего таланта заставила камень говорить, вызвала у крокодила слезы! Она заставила такого человека как Суворин сознаться, что он прежде насмешливо относился и к драме малорусской, и к языку, а теперь он плачет… Это успех не театра, нет, это успех, за который любящие свою родину южане должны вовеки веков помнить артистку. Должны иметь ее портрет и, передав его потомству, сказать: "Вот талант, который показал перед всеми, что наш язык не есть язык только чабанов, а что на нем можно писать и приводить в трепет даже узурпаторов — художественной передачею простейшей истории…"

Олег Вергеліс
"Дві Марії (забуті листи)"
"Дзеркало тижня", 11 липня 2014 року