«Хто у кого вкрав щастя?» – питання навчальної програми до найрепертуарнішого твору Івана Франка. Замислившись над цим, навіть непрофесійні критики знайдуть декілька відповідей – брати, які віддали Анну за нелюба, Микола Задорожній, що став перепоною на шляху у закоханих, Михайло Гурман, увірвавшись у розмірене життя подружжя, та і сама Анна, яка так і не вгамувала своє серце. Театр, як організм спресованої критичної думки, вбачає в «Украденому щасті» привід для серйознішої розмови.
Заньківчани зверталися до драми Франка щонайменше 4 рази (за останніми дослідженнями 5) – у 1922, 1923, 1940, 1949, 1976 роках.
З тих крихт газетних відгуків про перші постановки «Щастя» театром імені Марії Заньковецької є очевидною вага акторського ансамблю у його успіху (що є зрозумілим, адже цей  театр є від зародків – від традиції театру корифеїв – акторським). Варвара Любарт, актриса з магічною аурою була осердям вистави, проживала дівоче горе від життя з чужою людиною, звикання до неї й злам, коли почуття любові перевершило закони моралі – й у постановці Олександра Корольчука 1922 року, й у наступних редакціях Бориса Романицького, де сам режисер – видатний актор, улюблений учень та партнер Марії Заньковецької – виконував роль Миколи Задорожного, а красеня-коханця Михайла Гурмана грав також корифей-заньківчанин Василь Яременко.
Поставлена як психологічна драма, вистава була максимально наближеною до твору Франка навіть відтворенням авторських ремарок, говорила з тодішнім глядачем, який будував комуністичне суспільство, мовою «соціально-проблематичною», актори додавали барв злободенній проблематиці.
Новопрочитанням драми вважають постановку 1976 року одного з кращих українських режисерів другої половини ХХ століття Сергія Данченка. Вікова різниця між Миколою і Михайлом, на якій робили акцент постановники до Данченка, відсутня. Микола молодий й гарний, тому конфлікт переходить у площину різних поглядів на світ. Додамо ще зірковий склад виконавців: Богдан Ступка, Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, змістовно та емоційно насичену сценографію Мирона Кипріяна, який переніс події з Гуцульщини (як це робили до нього) на Бойківщину, аргументуючи це тим, що бойки за темпераментом стриманіші й тому Микола рубає сокирою Михайла лише у кінці вистави й терпляче зносить зраду жінки  у своїй же ж хаті. Вистава мала непересічний успіх, Сергій Данченко навіть спробував її повторити після переїзду в Києві.
Федір Стригун (Михайло Гурман у виставі 1976 року) повернувся до «Украденого щастя» у якості режисера – ставить про шалену пристрасть, яка ламає стіни. Тож невдовзі матимемо іншу відповідь Заньківчан  на запитання: «Хто у кого вкрав щастя?»

Тетяна Батицька

---

Федір Стригун, інтерв'ю Ярини Коваль,
"Львівська газета", 20.10.2016
повна версія статті

---