Впродовж вистави ловила себе на тому, що посміхаюся, ловила поглядом і те, як посміхається піаніст, і навіть на якусь мить, зовсім коротку, заздрила їм усім: двом акторам, режисеру, композитору, художнику-постановнику, котрі, не зважаючи на мінімальні ресурси, творили диво. Отак, у центрі Львова, посеред транспортної метушні та буденних клопотів ти раптом потрапляєш у інший вимір, де існують лише двоє, їхня перша і, можливо, остання зустріч.
     Не зчулась, як і сама почала похитуватись у ритм постукування коліс потягу, що мчав тих двох у невідоме. Гарно. А за вікном… дощ. За вікном купе. Бо тут, у Львові, спека, про яку забуваєш рівно на півтори години, бо віриш. Віриш Ользі, котра своєю тонкою вишуканою постаттю шиє-вишиває простір сцени, утворюючи місцями пекельно-сумний, місцями гірко-цинічний, а місцями незрозумілий (та від того не менш зворушливий) орнамент своїх почуттів. Ті почуття вже, зрештою, давно не свої, а Зосі чи Моніки, і  від того вони ще гостріші. Гарно.
      А ще гарно – костюми. Дивлячись на елегантні строї, які Оля носить так, наче вроджена лише до вишуканих суконь, підборів і рукавичок, подумала – чому львів’янки покинули вбиратись просто і стильно? Чому так мало уваги приділяють своєму гардеробу? Чому зраджують добрим традиціям своїх попередниць, котрі навіть під час воєн намагались виглядати елегантно і дбати про своє неповторне і миле відображення в чужих очах. А ще я подумала, що львів’яни як та манірна і перебірлива панна – їй все не так, а щоб здивувати – подавай щось несусвітнє і екстравагантне… Подаш – то відразу: фі-фі – шо за непристойність…  І так по колу. Подумала – а чому не можна просто прийти, отримати задоволення, естетичну насолоду і «їжу» для роздумів? Чому завжди потрібно вишукувати ґанджі? Безумовно, вони є. Але як без них? Вони лише підсилюють ту сильну сторону, через яку мені знову хочеться… черешень.

Христина Лукащук, zbruc.eu
Повна версія статті
та інтерв’ю з Ольгою Бакус

      Інформація на сайті Генерального Консульства Республіки Польща у Львові, читати