Дійові особи та виконавці

    Згадуючи своє дитинство, яке пройшло в бурхливі 90-ті, я не можу забути багато речей та подій. Однією з яких був перегляд фільму «Пропала грамота». Не знаю, чим він міг вразити шестирічну дівчинку? Але мій дідусь сказав, що саме ця історія нагадує йому, що ми з козацького роду. Що він тоді мав на увазі, я не зрозуміла, але усвідомила, що козаки були непростими людьми. Тоді я ще не знала, що доля приготує мені несподівані зустрічі та знайомства пов’язані з цією історією. А тим часом, повіривши у казку, я малювала у своїй уяві фантастичний світ сповнений пригод, неймовірних зустрічей, яскравих вражень, сміливих людей, дивовижних королев та відважних героїв. А й справді… Чому б і ні?.. Козаки – це одні з найвідоміших і найзагадковіших феноменів українського народу. Вони – наші легендарні та міфічні герої. Стародавня Еллада відкрила світові доблесні подвиги Геракла, Тесея, Персея, Ясона та інших і ми до цього часу підтримуємо життя їхніх історій. То чому б не плекати власне коріння, адже український міф дуже часто пов'язаний з козаком – козаком-характерником і його пригоди не менш небезпечні, героїчні та цікаві.  
    Пройшли роки, проте моє захоплення історією про «грамоту» не згасло. «Ми з козацького роду…» - лунало відгомоном у моїх думках. Так, це правда. У кожному з нас живе частинка цих загадкових людей, які не боялися смерті, вірили у Всевишнього та могли подолати темні сили. Якби кожний з нас, хоч на хвилинку, задумався про це, лише на маленьку мить… Це ж ідентифікація себе, як частки великої держави України. Це те, що мусить розпалювати в нас вогонь гордости за своє минуле і бажання творити, попри всі перешкоди, майбутнє. Якщо вірили вони, йдучи на смерть, то що таке з нами? Можливо ми не хочемо згадувати? Можливо нам зручно забути?  
     «Пропала Грамота»… Це так символічно…  
    Сьогодні ми можемо лише намагатися зберегти нашу пам’ять. Козаки стали не просто частиною історії, вони тісно вплелися у складний візерунок культурної спадщини, мистецтва. Одним маленьким шматочком цієї констуркції є історія «Пропалої Грамоти». Цю історію вигадав непересічний чоловік, а людина високого інтелекту та максимального божевілля – Микола Гоголь. Відомо, що він не був байдужим до усілякого надприродного. Другим кроком стала екранізація цього Гоголівського марення і на екрані постали самобутні особистості. Це трапилось не тому, що такими вони були прописані на листках паперу великим майстром прози, а тому, що виконавці ролей мали у собі той вогонь козацтва, який надихнув їх. І Федір Стригун, і Іван Миколайчук мали сміливість відкрити містичну природу українського міфу про козака. Аполітична історія, яка руйнує кордони між реальністю та вигадкою. Хочу подякувати їм і низько вклонитися за те, що вибороли нам право бачити цю роботу. Свого часу Радянська влада забороняла показ фільму: цензура не пропускала через прояви націоналістичного духу. Їм не було вигідно, щоб українці відрізнялися від інших і мали свою власну думку. Проте фільм таки вийшов на великі екрани, допомогли певно характерники, правда були вирізані деякі сцени. Пригадую слова Марічки Миколайчук, яка сказала, що для Івана (Миколайчука) було справою честі відстояти кінострічку. Пройшли роки, фільм став ностальгічним спомином не тільки про козацтво, але й про тих людей які його творили. Тепер ми зрідка можемо побачити його на голубих екранах телевізорів у не рейтинговий час. Так не має бути.  
      «Пропала Грамота»… Це так символічно…  
    Напевно козаки таки великі чаклуни, адже вони, як справжні міфічні боги вміють відроджуватися подібно до Осіріса. Цього разу грамоту шукатимуть в театрі. Мистецтво правдивої омани зазіхнуло на вічну тему боротьби праведних з грішними і запросило козаків на сцену. Велике воскресіння чи реінкарнація відбудуться в Національному театрі ім. М. Заньковецької. Велика сцена театру бачила багато легендарних постатей Козацького періоду України, але жодного разу на неї не ступали «ті» козаки,  а саме: міфічні характерники.  
      А тепер трішки підніму завісу і розповім, що я побачила. Як відомо режисера можна дорівняти до творця. Чому? Бо він перетворює прозу на живий текст, мертві букви на рухливий живий світ. Що ж казати, коли історія вже була оживлена? У такому випадку відповідальність ще більша, адже потрібно створити щось своє, не забувши звісно того, що було створено раніше. Вадим Сікорський ризикнув стати містиком і вдихнути життя у «грамоту», що дрімала, розбудити її від сну. Можу сказати, що спосіб існування акторів такий самий несподіваний, як і ця історія. Різні ж варіації пісні «Діду мій дударику…» ніби навмисно, крок за кроком, відкривають фантастичну різнобарвність здібностей українця. А щодо самих героїв… то в них ви не знайдете і натяку на кіношних. Це дуже добре, адже кожний з них спробував знайти в собі той містичний вогонь і зарядитися його енергією. Найголовніше, щоб актор ішов від себе, не грав, а жив, був справжнім, вірив у те, що він робить і не був фальшивим. Гадаю це їм вдається, а інакше бути не може, козаки не дозволять. У кожному театрі має бути щось надприродне, гадаю «Пропала Грамота» М. Гоголя (кіносценарій Івана Драча) займе це місце, а сила характерників піде на благо самому театру. Адже хто нас захищатиме під невидимим покровом, як не наші легендарні предки.  
      «Пропала Грамота»… Це так символічно…  

   Олеся Галканова
 

 «Доросла» частина фестивальної програми теж не обійшлася без вдалих нововведень. Уперше коломийський фестиваль відкрився вуличною виставою: заньківчани показали свою постановку за твором Гоголя «Пропала грамота» на площі перед театром. Нововведення було не заради форми, а щоб спектакль подивилося якомога більше глядачів. Це був і культурний, і патріотичний проект: знаючи любов коломиян до Львівського театру ім. Заньковецької, організатори попросили саме львів’ян зіграти благодійний спектакль на користь наших воїнів.

У спектаклі, орієнтованому не на сюжет, а на зоровий ряд, зібрати епізоди в єдине ціле можуть інтонація і ритм. У сучасному українському театрі таке трапляється нечасто. Я не знаю, як йде львівська «Грамота» у звичному просторі рідної сцени, для якої вона і поставлена, але у «вуличному» варіанті заньківчанам вдалося упіймати ритм, нерв – і ми побачили енергійне дійство (режисер В. Сікорський), яке було зіграно на одному диханні. Над майданом біля коломийського театру вирував той самий славетний дух нації, що дає сили вижити і перемогти в найскрутніші часи. 

Людмила Томенчук
«Театральний огляд»
12 травня 2015 року

 

      «Вистава випромінює  непереможний життєствердний дух, наявний в усіх карнавальних формах і символах, відчуття могутньої єдності народу, сповненого природної сили і волі до життя.»

 Дмитро Бобрицький
 повна версія статті  
 

     «Герої театралам вдалися – у них вони цілком свої: живі, яскраві, не списані з фільму. Козак Василь у виконанні Юрія Хвостенка менш поважний і розмірений, ніж у легендарного Івана Миколайчука – зате він більш рухливий, веселий і ще смішніший. Його жінка Ганна (Марта Кулай) – справжня українка: і за статурою, і за норовом. А Альбіна Сотникова у ролі Одарки – ще та спокусниця!»

Марічка Ільїна
«Львівська Пошта»
повна версія статті

     Інші публікації:

   «Львівський театр імені Марії Заньковецької представив виставу «Пропала грамота» | Тетяна Козирєва, «День», 09.2013, читати 

      «Пропала грамота»  – на сцену!» | Ярина Коваль, «Львівська газета», 26.09.2013, читати